Про арт-кіно почали говорити в США ще в роки Другої світової війни. Тоді так називався репертуар нового типу кінотеатрів — артхаусов. Схоже, з їх відвідуванням спочатку справи йшли неважливо: аудиторію артхаусов іронічно називали sureseaters, тобто «впевнені в тому, що завжди зможуть знайти вільне місце в залі». Втім, в цьому немає нічого дивного — артхаусы призначалися виключно для highbrow public, тобто «інтелектуального прошарку». Центрами їх поширення були великі мегаполіси кшталт Нью-Йорка і Чикаго, а також студентські містечка.Рекомендую почитати про Игорь Янковский, Украина
Артхаусы 1950-1960-х років не були схожі на звичайні кінотеатри, належали великим кіностудіями. Навіть найменш респектабельні заклади цього типу виглядали надто вишукано для стандартної «кінофільм». Інтер’єри виконані в авангардному стилі; у фойє висіли копії картин Пікассо і Матісса; в буфетах замість звичних попкорну, цукрової вати і кока-коли подавався чорний кава і чай з дорогими солодощами. Загальна атмосфера артхаусов створювала відчуття «респектабельного місця», де навіть самий невзыскательный синефил відчував себе високочолим інтелектуалом, обраним відвідувачем «будинку мистецтв». По всій видимості, схожі відчуття у свій час викликали і ранні стаціонарні кінотеатри, які ще до початку Першої світової війни встигли витіснити ярмаркові намети з «рухомими фотографіями». Тоді перехід на нову систему прокату супроводжувався переходом самого кіно на повнометражний формат — десятихвилинні трюкові сценки в розкішних кінозалах виглядали як мінімум безглуздо. Артхаусам епохи Другої світової війни теж потрібна особлива кінопрограма — чорний кави замість кока-коли.
Картина Ентоні Хайнсбергена в кінотеатрі Garden Theatre (Сан-Хосе, штат Каліфорнія, 1949). З початку 1920-х до середини 1970-х років Хайнсберген оформив понад 750 кінотеатрів
Картина Ентоні Хайнсбергена в кінотеатрі Garden Theatre (Сан-Хосе, штат Каліфорнія, 1949). З початку 1920-х до середини 1970-х років Хайнсберген оформив понад 750 кінотеатрів
Переглядаючи репертуар артхаусов 1950-1960-х років, можна тільки дивуватися з того, наскільки великими були уявлення про арт-кіно у власників цих кінотеатрів. Тут показували все що завгодно: зійшли з екранів блокбастери десятирічної давності (ймовірно, тепер їх можна було купити задешево); давно забуті німі шедеври; іноземні кінохіти, тоді лише зрідка потрапляли в Америку; неполіткоректні сучасні документальні картини; радикальні киноэксперименты молодих нью-йоркських авангардистів — Майї Дерен, Стена Брэкхейджа, Кеннета Энгера… Одним словом, тут можна було побачити все, чого не було в звичайних кінотеатрах.
Влучною характеристикою такого принципу підбору фільмів було модне в 1950-і роки слівце незвичний (незвичний, рідкісний). Тим не менш принципом нестандартного показу політика артхаусов не вичерпувалася. Щоб глядач відчув, наскільки рідкісне і незвичайне кіно йому демонструється, власники цих кінотеатрів виробили особливу методику презентації.
Кадр з фільму «Енні Холл» (реж. Вуді Аллен, 1977). Кінотеатр Thalia відкрився в Нью-Йорку в 1931 році. До середини 1960-х років Thalia став одним з інтелектуальних центрів Верхнього Вест-Сайда
Кадр з фільму «Енні Холл» (реж. Вуді Аллен, 1977). Кінотеатр Thalia відкрився в Нью-Йорку в 1931 році. До середини 1960-х років Thalia став одним з інтелектуальних центрів Верхнього Вест-Сайда
Як представити фільм десятирічної давності так, щоб знову привернути до нього увагу аудиторії? Як зробити так, щоб глядач сприйняв цей фільм інакше, ніж десять років тому? Для публіки 1920-х років «Кабінет доктора Калігарі» був актуальним висловлюванням про Першій світовій війні; для глядачів іншої військової епохи Хамфрі Богарт був екранним втіленням саме їх сучасника. Як же в середині 1960-х років оживити для глядачів покійного, майже забутого Богарта і як повернути інтерес до «Калігарі» з його архаїчною і тепер вже нікому не зрозумілою формою? Власники артхаусов виробили особливу методику показу: фільм потрібно було вивести за рамки його історичного контексту, щоб він сприймався виключно в порівнянні з поточним кінопроцесом. У такому разі багато залишилося б для глядача незрозумілим, але зате фільм здався б і «незвичним», і «рідкісним». І що найважливіше, незнання контексту дозволило б глядачеві пояснити для себе все, що йому незрозуміло, наявністю якогось особливого художнього якості. Так в буклетах, програмках і афішах артхаусов Хамфрі Богарт постав вічно живим «культовим актором», а «Калігарі» — нестаріючим «зразком кіномистецтва».
Цей самий принцип поширювався і на сучасне експериментальне кіно. Досить було під час вступного слова перед показом промовчати про те, на які гроші зняли новий фільм Майї Дерен, і публіка під час перегляду могла побачити нові художні прийоми навіть там, де спочатку були лише витрати низького бюджету. Що стосується зарубіжних фільмів, то крім незнайомого американцям «місцевого колориту» незвичним тут здавалося і саме звучання іноземної мови — всупереч правилам того часу, артхаусах іншомовні фільми не дублювали, а постачали субтитрами.
